Як підкорити Лікійську стежку з 6-річним сином

У свої 39 я жодного разу не відпочивала в Туреччині. Не була в олл-інклюзіві. Не купалася в закордонних морях – лише в Чорному та Азовському. Тож піша мандрівка Туреччиною стала для мене неймовірним відкриттям. І чимось набагато більшим за готельний відпочинок. Я досі згадую ночі в крихітних бухтах Середземного моря, в апельсиновому саду і на закинутій верблюжій фермі.

До Анталії ми полетіли утрьох. Я, чоловік, і наш 6-річний син. З трьома ретельно спакованими рюкзаками. Наметом. Запасом їжі на 6 днів. І закачаними у телефони картами. Був саме кінець жовтня. Зручний час для подорожей – у школі осінні канікули. Ми задумали пройтися Лікійською стежкою (тур. Likya Yolu), що входить у ТОП-10 найгарніших маршрутів світу для пішохідного туризму. Пролягає уздовж Середземного моря. Має довжину 500 кілометрів.

Для походу ми обрали східну її частину. Майже фінальною точкою маршруту мав стати білосніжний маяк Геледонія. Він вмостився на крайній скелі Анталійського півострова. Аби попередити кораблі про підступні морські течії. Зрештою це місце виявилося підступним і для нас. Саме там прихворів наш син. Загалом ми здолали понад 75 кілометрів. Йшли пішки, купалися, їздили автостопом і каталися на катері.

Переваги турецького готелю

Починалася наші турецькі пригоди саме з олл-інклюзіва. Ми придбали тур на 9 днів у чотиризірковий готель, у якому фактично не збиралися жити. Підрахували, що так зручніше, ніж самостійно купувати білети до Анталії чи Анкари, а звідтіля добиратися до Лікійської стежки. Без відпочинку з дороги і повноцінного харчування. Путівка з усіма знижками та кешбеком обійшлася у 20 тисяч гривень.

Осіння Туреччина зустрічала нас безхмарним небом і спекою у 30 градусів. Ми сховали куртки і звикали до футболок. В аеропорту Анталії на нас чекав зручний автобус, що розвозив туристів по готелях вздовж моря. Наш був останнім - у селищі Кіріш, поблизу популярного курорту Кемер.

Розраховували ми на крихітну economy room, а поселили нас у просторих апартаментах з видом на море. Кімнату уцінили через білу пляму на підлозі. Для більшого затишку, ми вмостили на це місце журнальний столик і пішли купатися на море. Вода була казково чистою, неймовірного небесного кольору, і дуже тепла як для осені - 23 градуси.

Діти насолоджувалися морем уповні. А ось наш син довго плавати не захотів. Вода для нього виявилася незвично солоною. Як розчин для промивання носа при нежиті. Наприкінці нашої мандрівки я таки запливла удалечінь і набрала пляшечку цієї води з собою. Трохи Середземного моря у Київ. Для здоров’я наших носиків.

Чотиризірковий готель годував своїх туристів, переважно публіку з України та Росії, достойно. Стільки страв, що можна вмерти від переїдання. Але більшість дітей наминали картоплю фрі і пончики, вперто не помічаючи салати і фрукти. Увечері ми лягли спати раніше. Попереду – дорога з важкими рюкзаками. По тринадцять кілограмів у дорослих, і кілограм у малого. Стільки заважили іграшковий тролейбус, олівці, папір, крокси і пляшка з водою.

Невідома Лікійка

Перші кілометри Лікійською стежкою даються легко. Ми рухаємося вздовж моря до сусіднього селища Чамьюва. Там теж багато готелів і мало туристів. Не сезон. На вуличках – самотні пальми і поодинокі торговці. Здебільшого азербайджанці, що приїжджають сюди на заробітки з весни і до осені.

По обіді сонце пече немилосердно. У нас в наплічниках пухові куртки, теплі фліски і навіть рукавиці. Готувалися до прохолодних осінніх ночей біля моря, а тепер тягнемо зайвий вантаж.

Ось і магазин – прямуємо. Назустріч дідусь із повним візочком грантів. Зібрав урожай. Вибирає найбільший і простягає нам – дарунок для Давида. До туристів з дітьми тут ставляться дуже привітно. Ще один гранат для малого нам вручив молодий турок із втомленими очима. Власник міні-готелю поблизу Лікійської стежки. Бізнес отримав у спадок і тепер працює без відпочинку. А в душі – мандрівник. Попросив сфотографуватися разом із нами, щоб показати дружині – можна подорожувати з дітьми.

Турецький гранат ми куштуємо на першому привалі. Дуже солодкий. Ми ще не знаємо – свіжих фруктів та овочів нам бракуватиме протягом всього походу. Туреччина – країна теплиць, але біля парників їх не продають. А бабусі не виставляють городину уздовж доріг. У сільських магазинах вибір невеликий – булочки, шоколадні батончики і газовані напої.

Лікійська стежка то блукає у сосново-кедрових лісах, то заходить у села на краю цивілізації. Де вільно пасуться коні і вівці. Турецькі пейзажі вздовж Середземного моря нагадують кримські, але є відмінності. Земля під ногами тут яскравого червоно-коричневого кольору, а листя і колючки на деревах - салатових відтінків.

Для туристів на стежці є вказівники: біло-червоні стрілочки на камінні та стовбурах дерев. Там де розмітка стирається, фарбою намальовані синьо-жовті прапорці. Постаралися українці - наші земляки тут часто у походах.

Сліди українців надибуємо і в селищі Текірова. Стежка виводить на симпатичний мостик через пересохлу річку. Увесь заквітчаний і обсаджений деревами. З видом на гору Олімпос. Міст дружби із Подольским районом Києва. Стільки б зелені на Подолі! Далі - алея з апельсинових дерев. Плоди на них зовсім крихітні. Їсти не можна. Ще в туристичному автобусі після висадки з літака нас попередили – такі апельсини гіркі і лише для декору.

Поки йдемо, очі відпочивають, а легені дихають на повну. Повітря - насичене фітонцидами. Види – розкішні. Бухта за бухтою. Одна, гарніша від іншої. Вдалині – розкидані крихітні острови. Вода у морі – всіх відтінків неба. Чим далі, тим менше людей. Зрештою опиняєшся сам на сам із дикою природою. Щодня долаємо по 10-15 кілометрів. Скидаємо втому, купаючись де заманеться. Влаштовуємо перекуси під соснами і набираємося сил.

Давидик стійко іде з нами. Уявляє – він поїздик, що рухається за новим маршрутом. Кожен наш привал - це станція, де він підбирає пасажирів, а ночівля в палатці – стоянка депо. Апетит у малого чудовий.

Хліб і видовища

Про харчування у поході ми подбали ще у Києві. Запекли м'ясо і насушили тоненькими шматочками. А ще - моркву, часник і укроп. Зробили домашні супи. У яких і вермішель-павутинка, і горохові пластівці, і прянощі. Усе пофасували в паперові пакетики. Насипаєш у чашку - і обід готовий. Просто додай кип’ятку. На сніданок ми запарювали каші швидкого приготування, їли горішки і сухофрукти, пили каву. Кава на світанку на самотньому пляжі – це щось особливе.

У віддалених бухтах, де зовсім не було людей, нам траплялися усе для комфортного відпочинку – столики, лавки, лежаки. У турків є традиція: у неділю виїжджати до моря на ранковий сніданок. Тож вони залишали інвентар, аби кожного разу не возити його з собою.

Перед походом нас турбувало питання води. На відміну від Карпат, де є купа струмочків і потічків звідкіля можна напитися, у Туреччині восени посушливо. Але про спраглих туристів турбується влада. На Лікійській стежці обладнані джерела, де можна набрати води. Готуючись до поїздки, ми на карті вивчали кожну точку. А уже в самій Туреччині були приємно здивовані – джерела виявилися мийницями, оздобленим червоним або білим мармуром і з двома кранами. Вода до них підведена за багато кілометрів з гір. Але про всяк випадок ми її кип’ятили.

На Лікійській стежці нам траплялися і пляжі з повноцінними душовими. Як от біля Фаселісу – давньогрецького міста, від якого лишилися самі руїни. Вхід на територію вільний. Ми довго блукаємо напівстертими вуличками та амфітеатром, вражені гігантським акведуком, що по ньому спускалася вода з гір. Море – поруч, але ставити намети на не можна. Йдемо далі. Ступаємо на пляж з чорним піском. Навесні тут відкладають яйця морські черепахи каретта, але навіть зараз таблички попереджують - кемпінг заборонений. Ми заглиблюємося далі у сосновий ліс і ставимо намет під деревами.

Знайомимося з трійкою туристів з Німеччини та Франції. На велосипедах вони об’їхали всю Європу і тепер кайфують від мандрівки Туреччиною. Теж шукають місце під ночівлю. Намет на пляжі не розкладають, а дістають надувні матраци і спальники. Вкладаються на піску і засинають по під зорями.

На Лікійці ми постійно з кимось знайомилися. На третій день потоваришували з італійцями, що запливли на відлюдний пляж, де ми обідали. Три сім’ї з галасливими дітлахами зіскочили на берег, аби роздивитися на березі стару шахту. Їм було весело і добре, а нам не дуже – ми пройшли півдня пішки у спеку, а попереду ще важкий підйом до курортного селища Чирали. Виявилося, італійці припливли саме звідтіля і можуть нас підвезти. Якщо ми не проти покататися кілька годин на човнику, аби накупатися у відкритому морі і роздивитися узбережжя.

Сюпризи Чирали

Похитуючись після морської прогулянки ми сходимо з катера на новий незвіданий для себе курорт. Під ногами – галька у суміші з темним піском. Навесні тут теж повно черепашачих яєць. Але зараз не сезон. На пляжі ні черепах, ні відпочивальників. Самотні лежаки, пусті кафешки, поодинокі човни.

Палатку на пляжі ставити теж не можна. Ми до цього готові. Ще в Києві планували зупинитися у платному кемпінгу. Вимірюємо очима берег. Кілометри зо три уздовж. Але йти далеко не довелося. Катер причалив до берега саме навпроти кемпінгу. Обходимо скляний пам’ятник – величезний бокс, наповнений шкарлупками від черепашачих яєць, і опиняємося в апельсиновому саду, де вже вмостилося кілька наметів.

З власником кемпінгу, турком, що знає лише турецьку, спілкуємося за допомогою калькулятора. Сходимося на 12-ти доларах за добу, обживаємося і куштуємо апельсини. Біля кожного намету стоїть столик зі стільцями, є лампа, розетки для зарядки техніки. Можна користуватися туалетом, душовими, загальною кухнею. Поруч сусіди – усіх національностей. Є й українці. Самотні пані, що приїхали до Чирали на бюджетний відпочинок. З мінімальним набором речей і навіть без наметів. Усе необхідне орендували просто на місці.

У Чирали ви не побачите жодного готелю. Турецька влада вирішила зберегти цей курорт у первісному вигляді. Тут лише приватні садиби, рясно обсаджені пальмами та гранатовими деревами. Серед орендарів переважно іноземці – німці, французи, британці, яким нецікавий готельний відпочинок. Вони готові платити більше за повне усамітнення та домашню кухню.

Увечері ми вирушаємо на прогулянку без речей. Хочемо побачити місцеве диво - «вогні Химери» на горі Янарташ. Де з-під каміння виходить природний газ, спалахуючи яскравим вогниками. Найкраще їх споглядати у повній темряві.

Дорогою до вогняного заповідника впадає у вічі величезна кількість велосипедів. Біля кожного кафе і магазину вони прив’язані зграями, наче коні. Крихітні моделі яскравих кольорів – для дітей. Орендуй будь-який. Але цього разу Давид на плечах у тата на плечах.

Ми крокуємо пішки, поки не зупиняється машина. Турок кермом їде забирати гостей із вогнів Химери, і може підвезти. За півгодини ми уже на горі, яку підсвічують сотні мерехтливих вогників. Обираємо затишне місце і влаштовуємо пікнік. Давид настромлює на тоненькі прутики хлібчик, сосиски і готує нам вечерю.

Підступні скелі Геледонії

До сніжно-білого маяка на мисі Геледонія таки дійшли. Як і планували – на п’ятий день мандрівки. Щоправда прорахувалися з водою. На відрізку у 10 кілометрів нам не трапилося жодного джерела. Коли надвечір ми добралися до крайньої точки Анталійського півострова, питна вода у пляшці залишилися тільки для сина. А у нього піднялася температура. Прикладаю руку до лоба – а там усі 40 градусів. Мабуть підхопив вірус. Намагаємося не панікувати. Даємо ібупрофен і відпоюємо розчином для регідратації. На ранок Давидік прокидається бадьорішим від нас і без жару.

Якби була вода, ми лишилися б у цьому місці ще на день. На морі повний штиль. Наш намет спочиває під оливком деревом. Поруч – дерев’яний стіл для туристів, де можна чаювати цілий день. Вдалині – низка скель, що тонуть у морі.

Не снідаючи, ми прямуємо далі – до села Каріоз, де плануємо сісти на маршрутку, а потім на автобус, а потім – автостопом добратися до готелю. Дорогою зустрічаємо юну турецьку пару, що влаштувала романтичний сніданок біля моря. Вони діляться водою і лише потім ми доходимо до джерела. Знайомої мийниці рожевого кольору. Купаємося в Піратській бухті.

П’ємо чай у придорожньому кафе. Міцний і смачний. У фірмових стаканчиках у формі тюльпана. Кажуть, до Голландії тюльпани потрапили саме з турецької землі.

Шалені туристи

Загалом, наша сімейна мандрівка склалася ідеально. І обійшлася лише у 50 доларів за цілий тиждень. Сюди увійшла і плата за кемпінг, вода та булочки з кунжутом, айран, автобусні квитки і чайові водіям. І навіть кухонні полотенечка з вишитим надписом Кемер. Їх майже задарма віддав привітний азербайджанець, який розклав свою ятку під готелем. Він проводжав нас добрим словом, коли ми виходили в похід і дуже зрадів, коли повернулися назад. Цілі і неушкоджені.

Для нього, азербайджанського заробітчанина, і батька двох дітей, які бачили татуся лише взимку, ми були справжніми супергероями, що здолали з сином величезний шлях.

Він просто не зустрічав їх. Цю дивовижну пару. У найвідлюднішій частині Лікійської стежки. Там де самі скелі, море і поодинокі сосни. І 8 годин пішки до найближчого села. Вони поставили свій намет поміж великих брил, які затиснули стежку з усіх боків. Засмаглий стрункий чоловік і поплямована ластовинням жінка.

– Хай! Веа а ю фром? – за звичкою запитала я, гадаючи, що це британці.

А це були австралійці. З шестимісячним немовлям на руках. І як я відразу його не помітила! Вони прилетіли з Австралії, аби пройти всю Лікійську стежку. І мандрували з дитиною уже другий тиждень. У їхніх очах не було страху чи переживань. Вони виглядали такими щасливими, здоровими, спокійними. Малюк і його закохані батьки.

Автор: Вовчук Віра

Фото і відео: Вовчук Олег

Повна версія мандрівки на нашому YouTube-каналі